Виступ посла Саманти Пауер, постійного представника США в Організації Об’єднаних Націй, у Жовтневому палаці (Київ, Україна)

Добрий день. Щиро дякую всім вам за те, що прийшли сюди.

Як зазначила Таміла, я представляю Сполучені Штати Америки в Організації Об’єднаних Націй. Рада Безпеки ООН, орган, що займається загрозами міжнародному миру та безпеці, з лютого 2014 року, коли російські «зелені чоловічки» вперше стали з’являтися в Криму, збиралася з метою обговорення кризи в Україні 33 рази – значно більше, ніж через будь-яку кризу у світі за цей період.

Зосередженість на Україні у Раді Безпеки є важливою, тому що вона дає мені можливість викласти від імені США докази агресії Росії, її безумства та її відвертої брехні, що постійно накопичуються. Або, як я заявила представникові Росії минулого тижня на екстреному засіданні Ради Безпеки з приводу російсько-сепаратистських атак на Мар’їнку, цитуючи корінного киянина Михайла Булгакова: «Язик може приховати істину, а очі – ніколи!» А коли йдеться про те, щоб побачити правду про дестабілізуючу діяльність Росії у вашій країні, очі Америки чудово все бачать.

Упродовж цього інспірованого Москвою конфлікту позиція США – та позиція, про яку ви чули від президента Обами та інших світових лідерів на зустрічі «Великої сімки» минулого тижня, – залишалася непохитною: якщо Росія й надалі нехтуватиме суверенітетом і територіальною цілісністю України та якщо Росія й надалі порушуватиме правила, на яких засновано міжнародний мир і безпеку, то США й надалі збільшуватимуть видатки Росії. А ми й надалі залучатимемо до цих дій інші країни, нагадуючи їм, що їхнє мовчання чи бездіяльність в умовах російської агресії не заспокоїть Москву, а лише підбадьорить її.

Проте в міжнародній дискусії про намагання Росії нав’язати Україні свою волю часто забувається дещо важливіше. І це – ви, народ України, та ваше право визначати хід майбутнього вашої країни.

Надто вже часто про те, що сьогодні відбувається в Україні, розповідають, не згадуючи про вас. Це Схід проти Заходу. Євразійський союз проти Європейського союзу. Росія проти ЄС або Росія проти США. В цій версії українському народові в кращому разі випадає обрати одну з цих сторін. У найгіршому сторону обирають за вас.

Як відомо кожному українцеві, ця динаміка – вилучення українського народу з історії України – є характерною не лише для недавніх подій. Те ж саме можна сказати про тривалі періоди історії вашої нації.

У випадку застосування цього способу мислення до поточної кризи іронія долі полягає в тому, що це суперечить самому духові Майдану, основною метою якого було (та є дотепер) повернення вас, українського народу, на місце водія, що керує майбутнім вашої країни. Його основна мета – відновлення вашого голосу,голосу, який надто часто ігнорували корумповані політики, олігархи та іноземні держави. Або, як стверджує один з визначних лозунгів Майдану, Україна понад усе!

[Аплодисменти.]

Тож сьогодні я хочу говорити про вашу відважну боротьбу за повернення цього голосу – передусім про те, чому вона вивела людей на Майдан; як вона провадиться сьогодні, незважаючи на майже непереборні перешкоди, а також про те, що необхідно зробити для забезпечення успішної побудови тієї суверенної, демократичної України, якої ви хочете та на яку заслуговуєте, завдяки цій боротьбі.

Дозвольте розпочати з того, що, як нам відомо, передусім вивело людей на Майдан.

Ми всі чули про це чимало міфів. Згідно з тим, який тоді поширювали уряд Януковича та його російські покровителі, протестувальники з Майдану були пішаками Заходу та не говорили від імені «справжньої» України. За ще огиднішим міфом, що його розповсюджувала Москва після падіння Януковича, Євромайдан було організовано західним капіталом заради повалення демократично обраного уряду.

Факти розповідають іншу історію. Як ви добре пам’ятаєте, тодішній президент Янукович самовільно залишив Київ лише за кілька годин після підписання угоди з опозиційними лідерами, яка призвела б до проведення дострокових виборів і демократичних реформ. І лише після втечі Януковича зі столиці 328 із 447 членів демократично обраної Ради проголосували за позбавлення його повноважень, у тому числі 36 із 38 членів його власної партії, що перебували тоді в парламенті. Потім Янукович зник на декілька днів, але врешті-решт з’явився знову – воно й не дивно – в Росії.

Як часто буває, ці міфи говорять більше про своїх творців, аніж про правду. Казочку Москви було вигадано, щоб заретушувати український народ, а також його справжні прагнення та вимоги, на картині Майдану, заявивши, ніби цей рух було інспіровано чужинцями.

Проте, як ви всі знаєте з власного досвіду – і як було зрозуміло навіть тим з нас, хто спостерігав за вашою відважною обороною здалеку, – Майдан було зроблено в Україні. В Україні студентів університетів і ветеранів Афганської війни. [В країні] носіїв української, російської й татарської мов. [В країні] християн, мусульман і юдеїв.

Саме ця будівля, в якій ми зібралися сьогодні, Жовтневий палац, стала прилистком для протестувальників. Понад тисячу людей спали тут щоночі, доки протестував Євромайдан: в ошатних приміщеннях під класичними картинами, на підлозі балетної студії та навіть під концертним роялем. А на сходах, що ведуть до цієї будівлі, люди складали сотні качанів капусти та інші овочі, що їх пожертвували фермери, і їх варили в діжках бабусі, що годували протестувальників свіжим, гарячим супом.

Настільки різноманітну групу українців звело докупи – та змусило стояти на своєму місяцями попри лютий холод і неодноразові напади «Беркуту» – невдоволення українців тим, що їхні голоси знову ігнорували представники влади; їхнє уявлення про головну домовленість в основі демократичної моделі суспільства, про відповідальність лідерів перед громадянами, було зазнало краху.

Український народ мав вагомі причини почуватися безсилим, і це мало серйозніші підстави, ніж рішення Януковича про вступ або відмову від вступу до асоціації з Європейським союзом. В основі цього відчуття була глибинна, систематична корупція, що проникла майже до кожного аспекту українського життя. Під час протестів Україна посідала 144-е місце серед 175 країн в індексі корупції Transparency International – останнє серед європейських країн. Унаслідок грабунку Януковича та його поплічників країна заборгувала десятки мільярдів доларів. Генеральна прокуратура України пізніше підрахувала, що від 2010 до 2014 року українські чиновники щороку розкрадали п’яту частину створених у їхній країні багатств.

Хабарництво, відсутність прозорості та зосередження влади в руках кількох олігархів і можновладців розвивалися десятиліттями. За часів Радянського Союзу інституцій, що здійснюють принципово важливий контроль над зловживаннями владою в демократичних країнах, наприклад, сильної вільної преси та неупередженої судової влади, просто не існувало.

Тож метою Майдану було не просто анулювання цинічного політичного рішення чи повалення одного-єдиного клептократичного уряду. Натомість його метою було руйнування системи, що проіснувала не одне покоління та досі породжувала одіозні рішення, несправні інституції та корумпованих лідерів – і його метою була заміна цієї системи відповідальною перед українським народом.

Отже, якщо метою Майдану 2013 та 2014 років була заява про свої права на справді демократичний уряд, то 2015 року та надалі перед вами стоїть завдання реалізації реформ, необхідних для того, щоб здійснити трансформацію України. Необхідно перейти від вимог змін до реального здійснення змін. Це моя друга ідея: ви досі живете у революції, а здійснення її обіцянок вимагатиме усіх гнучкості, кмітливості та співчуття, на які ви здатні.

Враховуючи те, що корумпована система добре слугувала могутнім інтересам, здійснення повної трансформації завжди обіцяло бути важким завданням. А це було ще до окупації Криму російськими військами – до того, що Кремль тоді заперечував, але з часом визнав; і до того, як Росія почала тренувати, озброювати, фінансувати своїх посередників-сепаратистів на сході України та битися разом з ними, що Кремль і досі заперечує. Раптом український народ опинився у битві на два фронти, борючись із корупцією та перебудовуючи зсередини несправні інституції та водночас захищаючись від агресії та дестабілізації ззовні.

Мені не потрібно говорити вам про величезне навантаження, під яким ви опинилися через ці битви. Ви відчуваєте його через молодих чоловіків і жінок, зокрема декого з ваших рідних і друзів, які стали волонтерами або яких було мобілізовано до армії, – людей, які могли сприяти розбудові рідної країни, але замість цього ризикують життям, захищаючи її від російської агресії. Вчора було вбито двох українських бійців і поранено ще 13. Ви відчуваєте це через вплив конфлікту на економіку вашої країни: через нестабільність українським підприємствам стає важче приваблювати іноземні інвестиції, інфляція поглиблюється, а заробітки родин зменшуються. Це відчувається у тій енергії, яку обрані лідери та представники громадськості змушені витрачати на реакцію на породжені цим конфліктом кризи, – енергії, яку можна було б спрямувати на вдосконалення державних послуг, як-от освіти та охорони здоров’я. Це відчувається через повсюдно присутнє затаєне відчуття страху в таких містах, як Харків, мешканці якого були жертвами неодноразових вибухів, найбільш смертельний з яких забрав життя чотирьох людей, у тому числі двох хлопчиків-підлітків, на масовому заході з нагоди першої річниці Євромайдану.

Проте найбільш явно цей вплив відчувають люди, що мешкають у зоні конфлікту. За даними ООН, ініційоване Росією та сепаратистами кровопролиття забрало життя щонайменше 6350 людей, серед яких 625 жінок і дітей, ще 1460 людей зникли безвісти, а 15775 людей було поранено. Також, за підрахунками, внаслідок цього конфлікту вимушено залишили свої домівки 2 мільйони людей. А реальна кількість убитих, зниклих безвісти, поранених і вимушених переселенців, за даними ООН, цілком може бути вищою, через обмеження доступу ООН до контрольованих сепаратистами районів.

Отже, видається, ніби цинічний розрахунок російського уряду у зв’язку з розпалюванням цієї агресії полягав у тому, щоб новий український уряд, а також громадянське суспільство України, що тільки-но одержало нові повноваження, будуть настільки змучені військовою загрозою своїй країні та настільки обтяжені її дестабілізуючими наслідками, що виявляться неспроможними зосередитися на виконанні проекту Майдану. Зі згортанням реформ, як розраховувала Москва, ви, український народ, розчарувалися б у величезних жертвах, яких у вас просили заради такого незначного просування вперед. І ви врешті-решт здалися б і знову привели б до влади чергову маріонетку Москви. Шантаж би спрацював. Ви обміняли б свій законний суверенітет на спокій. Саме на це й було зроблено ставку.

Проте Кремль припустився дуже серйозного прорахунку: він недооцінив вашу гнучкість і вашу готовність об’єднатися з метою допомогти співвітчизникам. А ще він недооцінив вашу непохитну рішучість полагодити несправну систему.

Щоб зрозуміти, що я маю на увазі під українською гнучкістю, погляньте на робітників на Авдіївському коксохімічному заводі – найбільшому в Європі. Авдіївка виробляє паливо, на якому працюють сталеливарні заводи по всій Україні – заводи, що дають роботу десяткам тисяч українців. Якщо його печі будуть зупинені та охолонуть, вони розтріскаються та зламаються, вивівши при цьому з ладу дороге обладнання заводу. Завод, як ви всі знаєте, знаходиться поряд із лінією фронту, вздовж якої Росія та сепаратисти регулярно порушують обумовлений у Мінську режим припинення вогню, розпочинаючи атаки. Оскільки дорога на роботу та з роботи є настільки небезпечною для робітників, близько 2000 робітників почали спати на території заводу.

Від початку конфлікту в авдіївський завод влучили понад 200 ракетних ударів і артилерійських нальотів, під час яких було вбито щонайменше п’ятьох із його робітників, а ще більше зазнали поранень. За один наліт об’єднаних російсько-сепаратистських сил 24 травня у завод влучили 70 снарядів. Але робітникам вдалося підтримати завод у робочому стані, лише на короткий час призупинивши його роботу. Деякі робітники залишалися на постах просто під час мінометних обстрілів і ракетних ударів. Директор заводу розповів репортерові про боротьбу за підтримку заводу в робочому стані. Він сказав: «Не можна чекати до завтра. Не можна чекати, поки вони перестануть стріляти. Ми чекаємо кілька хвилин, а потім діємо. Щоб загасити пожежі, закрити пробоїни, замінити джерела енергії. І працюєш доти, доки не заткнеш усі діри». Ця думка – думка про те, що не можна чекати припинення стрілянини, щоб загасити вогонь і закрити пробоїни, – визначала український дух протягом усього цього конфлікту.

Щоб зрозуміти, що таке українська солідарність, погляньте на незчисленні громадські об’єднання, що з’явилися як реакція на важку гуманітарну кризу, породжену російською агресією.

Вчора я відвідала «Восток SOS»* – одне з об’єднань, що допомагає вимушеним переселенцям у Києві. Об’єднання з’явилося тоді, коли один місцевий бізнесмен прихистив кілька родин, які були змушені втекти з Донбасу. Ці кілька родин швидко перетворилися на кількадесят родин, а потім – сотні родин, яким «Восток SOS»* допоміг одержати доступ до житла і необхідних послуг – як-от освіти та охорони здоров’я, а також роботу.

Одна з матерів розповіла мені, як забрав життя її чоловіка та дворічної дитини артилерійський обстріл їхньої домівки поблизу Дебальцевого під час російсько-сепаратистського наступу в лютому. Вона разом з п’ятьма дітьми, що вижили, врятувалася у фургоні, дах і двері якого було вибито артилерійським обстрілом, і врешті-решт дісталася Києва – у цьому фургоні. Вона та інші сім’ї, з якими я зустрілася, розповідали жахливі історії про втрати, але також говорили про вражаюче співчуття, яке до них проявили люди вашого міста. Про людей, які, побачивши своїх співгромадян у біді, відчиняли домівки, класи та серця і запрошували їх туди, закриваючи пробоїни.

Кремль також недооцінив вашу рішучість довести до кінця процес, який ви розпочали на Майдані, – процес побудови системи, підзвітної вам, українському народові, а не олігархам або Москві. І саме ваша невичерпна відданість цьому процесові стала рушійною силою реформ, яких ви намагаєтеся досягти. Побіжний огляд деяких з цих зусиль демонструє їх справжню ідею.

У жовтні 2014 року в Україні було проведено найбільш вільні та чесні вибори до Ради в історії країни. Це дозволило українському народові привести до влади багатьох нових посадовців, серед яких певна кількість журналістів, борців за права людини, а також захисників прозорості, що зіграли ключові ролі у майданівському русі та що нині сприяють проведенню реформ зсередини, тим часом як багато з вас здійснюють тиск ззовні.

Ці нові члени уряду разом із громадськістю виступають за підвищення прозорості. Це перший рік, коли всі члени Ради піддали публічному розголосу свої доходи та майно. Антикорупційний комітет першим почав транслювати свої засідання у прямому ефірі, дозволивши людям спостерігати за своїми розслідуваннями в режимі реального часу. Міністерство інфраструктури та Міністерство екології та природних ресурсів почали публікувати в Інтернеті контракти, тендери та ресурсні концесії, які вони надають, а раніше ці процеси були абсолютно непрозорі, що полегшувало впровадження корупційних схем. А уряд схвалив Закон про суспільне мовлення, що передбачає створення єдиної національної мережі, яка водночас фінансується державою та є незалежною і в наглядовій раді якої більшість місць зарезервовано для представників громадськості.

Уряд також почав поступово руйнувати деякі олігархічні монополії. Розглянемо енергетичний сектор. 9 квітня уряд прийняв закон, спрямований на поділ величезного державного енергетичного гіганта, «Нафтогазу», на окремі фірми та зміцнення національного енергетичного регулятора України. Того ж місяця Генеральна прокуратура порушила справи проти найбільших енергетичних компаній, які було розпродано за безцінь у роки правління Януковича.

Однією з найважливіших причин поступу цих реформ є невпинний тиск на уряд громадськості, яка спершу вимагала місця на Майдані, а тепер вимагає місця за столом, де приймаються рішення. Одним з прикладів цього є Реанімаційний пакет реформ; створена з понад сотні адвокатів, експертів у галузі політики та журналістів, ця група не лише визначає щомісяця, чи виконує уряд свої зобов’язання у галузі реформ, а й сприяє поданню конкретних пропозицій щодо того, яким чином, власне, можна виконати ці зобов’язання. Ще одним прикладом є stopfake.org – веб-сайт, утримуваний журналістами, науковцями та особами, що перевіряють факти, на волонтерських засадах, що викриває фальшиві новини та пропаганду у пресі, як це було минулого року, коли він виявив, що розміщену на багатьох російських політичних сайтах фотографію, на якій начебто зображено заповнений тілами морг у Слов’янську, насправді було зроблено п’ять років тому… у Мексиці.

Цей тиск громадськості також призвів у зниженні терпимості до корупції. Погляньте на випадок Олександра Єршова, якого у квітні призначили тимчасовим головою Державтоінспекції України. Цю посаду він обіймав у Харкові. 19 травня ЗМІ повідомили, що Єршов володіє не задекларованою триповерховою віллою в Києві, а також автопарком, що оцінюється в сотні тисяч доларів, і все це за офіційного доходу, що минулого року становив близько $1500 на місяць. Єршов подав заяву про відставку за кілька годин після публікації відповідної новини. Він став четвертим високопосадовцем з правоохоронних органів, що пішов у відставку за останні місяці через ненастанну роботу преси.

Отже, безперечно, процес реформ лише розпочався. На кожну галузь, що трохи просунулася вперед, знайдеться багато таких, де необхідно значно більше роботи та де сили, що закріпилися в них, успішно перешкоджають змінам. Надто багато здійснених на папері реформ не проводяться на практиці. І ніхто не може з певністю стверджувати, що колосальні проблеми, вирішення яких мають на меті ці реформи, – монополії олігархів, недостатня прозорість, стійка корупція – дістали адекватне вирішення. Можливо, тиск громадськості й жене з посад деяких нечесних посадовців, але ще не призвів до їх ефективного переслідування. Розслідування таких тяжких злочинів, як насильство на Майдані та в Одесі, були повільними, непрозорими та затьмарені серйозними помилками, що свідчить не лише про недостатню компетентність, а й недостатню волю до притягнення винуватців до відповідальності.

Це підводить мене до третьої та останньої думки, яка полягає в тому, наскільки важливим є те, що ви, український народ, досі берете участь у процесі проведення реформ. Бо яким повільним не видавався б темп змін, якими могутніми не були б ваші вороги та якими великими не були б труднощі, побудова системи нових правил ніколи не залежатиме від того, що робить ваш уряд, а залежатиме від того, до чого ви його спонукаєте та що робите самі.

Знаю, що легше сказати, аніж зробити, – особливо коли намагаєшся хоч якось прогодувати родину, зарплати зменшуються, а ціни на продукти злітають угору, або коли проводиш безсонні ночі у напівпідвальному приміщенні без електрики через постійні артилерійські обстріли. І я знаю, що для більшості людей щоденна боротьба за достойне життя може видаватися дуже схожою на те, що було в минулому, або, можливо, навіть гіршою. Можу лише уявити, яким розчаруванням, напевно, є необхідність і далі стикатися з чиновником, який просить хабара за свою роботу, з органом, що не надає необхідну послугу, або політиком, що порушує чергову обіцянку часів своєї передвиборчої кампанії.

Але, як би не було важко, пам’ятайте, що стоїть на кону – не лише для вас, а й для кількох майбутніх поколінь українців. Пам’ятайте, що прагнення мати голос, яке вивело стількох українців на Майдан і відгукнулося ще в багатьох мільйонах, поклик гідності – гідності! – гідності! – є так само сильним зараз, як і тоді. Пам’ятайте, що альтернативою просуванню вперед є прийняття системи, у якій ніхто не очікує, що ви матимете право голосу в питаннях, що стосуються майбутнього вашої країни. І пам’ятайте, що великі зміни в інституціях, шаблонах поведінки та суспільствах завжди починаються з незначних дій окремих людей.

Дозвольте мені навести приклад. Як багато хто з вас знає, Київ наразі проводить радикальну реформу своєї міліції. Небагато знайдеться інституцій із більш жахливим досвідом роботи. Власне, я б побилася об заклад, що багатьом з вас доводилося час від часу платити хабарі співробітникам міліції в Києві. Ця проблема не є унікальною для вашого міста – проведене минулого року урядове дослідження виявило, що своїй міліції довіряють лише 3 відсотки українців.

Тож нова влада у Києві вирішила почати з нуля та закликала до себе новобранців. На 2000 посад претендували понад 33000 людей. Конкурс був жорстким і включав у себе детальні співбесіди, психологічні та етичні іспити, а також інші випробування. З того часу обрані новобранці провели не один місяць на тренуваннях з зарубіжними експертами, серед яких співробітники поліції із США. Вони зароблятимуть у чотири рази більше, ніж колись заробляли міліціонери в Києві, – платня не надто велика за будь-якими мірками, проте достатня, щоб не дати їм можливість стверджувати, ніби вони беруть хабарі, щоб забезпечити основні потреби своїх родин.

У старій київській міліції жінки майже не працювали. Натомість чверть новобранців, як і провідник заходів з реформування міліції, є жінками. Серед новобранців є молода жінка на ім’я Анастасія Марченко. Коли якийсь репортер нещодавно спитав її, як, на її думку, ставитимуться до жінок-патрульних, вона відповіла: «Спочатку буде важче… Може, сміятимуться. Може, нас не сприйматимуть всерйоз. Але гадаю, це залежатиме від того, як ми триматимемося самі». На запитання про те, чому вона подала заяву, Анастасія відповіла: «Я хотіла внести свою лепту до цих реформ. Я хотіла спробувати щось змінити. Саме пересічні люди змінюють щось у суспільстві».

Саме це мав на увазі один з найвидатніших мрійників-моралістів в історії моєї країни, суддя Верховного суду США Луїс Брандейс, кажучи: «Найважливіша державна посада – це посада пересічного громадянина». Саме від таких пересічних громадян, як Анастасія, що сьогодні перебувають тут разом з нами, залежить успіх проекту, що розпочався на Майдані. Таких громадян, як ви.

І обіймаючи цю найважливішу державну посаду – посаду громадянина, – ви маєте вимагати уряду, що дотримуватиметься найшляхетніших принципів вашої країни; дбати про те, щоб ваші лідери та співгромадяни дослухалися до того, що американський президент Авраам Лінкольн якось назвав добрими янголами нашої природи.

Це означає, що Україна стає сильнішою, дослухаючись до тих, хто вимагає від її армії поваги до міжнародного права під час захисту свого народу від нападів об’єднаних російсько-сепаратистських сил – навіть тоді, коли її вороги нехтують тими ж стандартами. Це означає, що Україні слід ревно захищати свободу преси, в тому числі найбільш відвертих і упереджених її критиків – більше того, особливо найбільш відвертих і упереджених її критиків, – навіть тоді, коли так звані сепаратисти виганяють журналістів з контрольованих ними територій, і навіть тоді, коли Росія закриває татарські ЗМІ в окупованому Криму. Це означає, що політики та співробітники міліції по всій країні мають визнати, наскільки важливою для людей є можливість провести марш із вимогою поваги до прав ЛГБТ та прав інших вразливих груп, не боячись нападів. І це означає, що український уряд має зробити все, що в його силах, для одержання гуманітарної допомоги цивільним особам, що опинилися уздовж лінії фронту, та тим, хто відчайдушно намагається вижити у контрольованих сепаратистами районах, а також для забезпечення свободи оперативного пересування через лінію фронту для тих, хто займається гуманітарними акціями.

Саме ця думка – про те, що народ може користуватися своїм голосом, притягаючи до відповідальності свої лідерів, – так лякає таких лідерів, як президент Путін, і диктаторські уряди, які вони очолюють. І саме з цієї причини Москва докладає таких самовідданих зусиль до саботажу ваших намагань провести реформи. Просто погляньте, який контраст.

В Україні рушійною силою програми реформ є громадськість. Її лідерів обирають до Ради, вони очолюють найважливіші міністерства, а також відіграють центральну роль у формуванні державної політики. В Росії уряд робить усе, що в його силах, від прийняття репресивного законодавства до організації шалених наступів, для того, щоб змусити мовчати громадськість. Лише кілька тижнів тому, 23 травня, російський уряд підписав указ, спрямований проти того, що він називає небажаними організаціями; цей указ дозволяє урядові забороняти діяльність будь-якої неурядової організації, що нібито підриває «державну безпеку», «національну оборону» або «конституційний порядок». Нечітке та огульне, це драконівське законодавство засноване на законі 2012 року, що вимагає від російських неурядових організацій, які отримують фінансування з-за кордону, реєстрації в якості тих організацій, які він називає іноземними агентами, демонізуючи ці групи в очах населення. Згідно з незалежною групою нагляду, Росія порушила судові справи щонайменше проти дев’ята організацій, затаврованих як іноземних агентів, у тому числі деяких з основних правозахисних організацій країни. Серед визначених як іноземні агенти груп, що стали мішенню репресій за новим законом, «Династія», організація, що просуває наукові дослідження на освіту, а також підтримує перспективних молодих російських фізиків, біологів і математиків.

Гірка іронія долі проявляється в тому, що російський уряд, який розглядає закордонну підтримку неурядових організацій, що захищають права людини, як неприйнятну загрозу своїй безпеці… іронія долі в тому, що цей же уряд без жодних мук совісті фінансує, тренує та озброює сепаратистські рухи в кількох сусідніх країнах, а також посилає своїх солдатів через кордони Росії битися пліч о пліч із цими ж бійцями. Скажіть мені: хто з них справжній іноземний агент – російські неурядові організації в Росії чи російські солдати в Україні?

В Україні народ і уряд наполягали на звільненні Надії Савченко, українського пілота, яку було захоплено в полон у червні 2014 року сепаратистами на українській землі, а потім вивезено проти її волі до Росії, де її й тримають з того часу. За цей час Надія витримала не один безжальний допит і навіть була піддана ізоляції за голодування. Лише вчора російські суди вкотре подовжили термін її арешту до 30 вересня. Тим часом 78-річна мати Надії, Марія, подорожувала світом, виступаючи за її звільнення Росією. Я мала можливість зустрітися з Марією у Нью-Йорку кілька місяців тому, і я, сама будучи матір’ю, не можу уявити той біль, який вона має відчувати. Проте Марія не здалася – і Надія також не здалася. Марія сьогодні тут, із нами. І сьогодні, Маріє, ми повторюємо вам, що США й надалі ненастанно наполягатимуть на звільненні Надії, а також на звільненні всіх українців, яких незаконно утримують так звані сепаратисти та Росія.

[Аплодисменти.]

Отже, якщо в Україні важко було б знайти людину, що не чула про випадок Надії, переважна більшість росіян і поняття майже не мають про те, що їхні солдати воюють на сході України, в чому російський уряд і досі заперечує свою участь.

Порівняйте зусилля України з забезпечення звільнення Надії з реакцією російського уряду на захоплення двох російських бійців спецназу українською армією минулого місяця у Щасті. Хоча російські бійці визнали, що потрапили в полон, виконуючи розвідувальну місію, російські посадовці заперечують приналежність цих людей до армії.

Росії мало заперечити факт їхньої служби в армії – вона також відмовляє рідним солдатів, убитих у бою на території України, в повазі, компенсаціях і соціальній допомозі, на яку вони заслуговують через самопожертву своїх близьких. Лише минулого тижня Росія прийняла указ, що оголошує загибель російських солдатів у спеціальних операціях у мирний час державною таємницею.

А в тих домівках, до яких надійшов, як кажуть, «Вантаж-200» – це евфемізм російського уряду на позначення решток бійців, убитих у цьому прихованому конфлікті, – у цих домівках нормою є мовчання, оскільки сім’ї бояться втратити роботу, пільги та бути звинуваченими у зраді тим самим урядом, на службі якому загинули їхні сини та дочки.

Намагаючись приховати правду всіма цими способами, російський уряд відмовляє своїм громадянам у знанні про конфлікт на території іншої суверенної держави, який розпалював їхній уряд, а також у праві голосу з цього приводу. А російський народ заслуговує на це знання. Особливо враховуючи те, що за результатами минулорічного опитування дві третини росіян виступали проти введення військ до України.

Завдяки таким контрастам починаєш розуміти, чому прагнення українського руху за проведення реформ становлять таку велику загрозу для російської моделі. Вибір є максимально очевидним.

Система, де лідери служать народові, проти системи, де лідери вважають, ніби народ служить їм. Система, що довіряє людям та наділяє їх владою, проти системи, що боїться та утискує їх. Система прав проти системи послуг. Система, що розбудовує незалежні інституції та сприяє контролю над владою, проти системи, що знищує їх.

Дозвольте мені завершити.

Український народ унікальний, але ситуація, в якій ви перебуваєте, – ні. Люди в усьому світі стикаються з настільки ж серйозними перешкодами: корумпованими політиками, прогнилими інституціями, могутніми олігархами та навіть агресивними країнами-сусідами, рішучо налаштованими на втручання у їхні особисті справи. І ці люди спостерігають за вами. Вони вчилися з вашої оборони на Майдані. І вони вчаться з тієї боротьби, яку ви провадите саме зараз, – з побудову демократії «знизу».

А всі диктатори, клептократи, олігархи та агресивні іноземні держави… Вони теж спостерігають. І вони всім серцем бажають вашої поразки.

Але знайте: ви не самі. США були з українським народом з того часу, як перші сміливці-протестувальники вийшли на Майдан, і з того часу, як у Криму та на Донбасі з’явилися перші «зелені чоловічки». Ми ніколи не кидали вас. І ми не збираємося кидати вас зараз – коли ви переживаєте величезні труднощі, перед вами численні перешкоди, а до змін веде довгий шлях. Тому що Америка вірить, що ваша боротьба має розголос далеко за межами вашої держави. І тому що ми вважаємо, що немає величнішої справи, ніж справа боротьби за людську гідність – власне, немає величнішого поклику, ніж поклик гідності! Гідність! Гідність!

А якщо тиск почне видаватися надто сильним, подумайте про таке: всі, хто ставив проти вас до цього часу, виявлялися неправі. Люди, які гадали, ніби ви покинете Майдан, якщо вас залякувати та арештовувати, або здасте позиції, якщо вас битимуть бандити та розстрілюватимуть снайпери. Люди, які гадали, що ваш дух можна зламати окупацією Криму, або вважали, ніби ви не захочете битися, щоб захистити свою територію від іноземних напасників. Люди, які гадали, що великі труднощі, викликані спрямованою проти вас агресією, знесилять вас. Але ні, ви зовсім не зламалися.

Ця наполегливість, це бажання боротися за свій голос, як із внутрішніми гнобителями, так і з зовнішніми, потенційними окупантами, є однією з найвеличніших частин національної спадщини України. Це у вашій ДНК.

Це спадщина українських фермерів, крамарів і директорів шкіл, які ризикували власним життям, порушуючи накази центрального уряду здавати свої записи зерна під час Голодомору, воліючи замість цього поділитися ними з голодними сусідами. Також це спадщина видатного українського поета-дисидента, Василя Стуса. Його вірші було заборонено владою, його книги методично відслідковували та знищували, а сам він провів 23 з 47 років свого короткого життя в тюрмах і трудових таборах – і врешті-решт помер під час голодування у таборі для політв’язнів в Уральських горах. Але все своє життя Стус відмовлявся замовкнути, продовжуючи писати та висловлюватися проти несправедливостей, які спостерігав навколо себе, не думаючи про наслідки. І його слова безсмертні. Ось фрагмент одного його вірша:

Ти ще виболюєшся болем,

ти ще роздерта на шматки,

та вже, крута і непокірна,

ти випросталася для волі.

Україно, ти ще виболюєшся болем. Агресивний сусід намагається роздерти твою націю на шматки. Але ти – від таких відданих добровольців, як Анастасія Марченко, до таких сміливих бійців, як Надія Савченко; від гуманітарних волонтерів з «Восток SOS»* до робітників авдіївського заводу – ти сильна та непокірна. Ти, Україно, випросталася для волі. І якщо ви випростаєтеся разом, жоден клептократ, жоден олігарх і жодна іноземна держава не зможуть вас зупинити.

Дякую.

*Офіційна назва “Схід-Київ-Допомога”